|
79 Переможців
1
(1924) 1. Я.Вільнер (Одеса)
2
(1925) 1. Я.Вільнер (Одеса)
3
(1926) 1–2. М.Марський (Дніпропетровськ),
Б.Верлинський (Москва,
поза конкурсом)
4
(1927) 1. О.Селезньов (Москва, поза конкурсом),
2. В.Раузер
(Київ)
5
(1928) 1–2. Я.Вільнер (Одеса), В.Кириллов (Харків)
6
(1931) 1. А.Замиховський (Київ)
7
(1933) 1–2. В.Кириллов (Харків), В.Раузер (Київ)
8
(1936) 1–2. Й.Погребиський (Київ), П.Шумилін (Харків)
9
(1937) 1. Ф.Богатирчук (Київ)
10
(1938) 1. І.Болеславський (Дніпропетровськ)
11
(1939) 1. І.Болеславський (Дніпропетровськ)
12
(1040) 1. І.Болеславський (Дніпропетровськ)
13
(1944) 1. Б.Гольденов (Київ)
14
(1945) 1. А.Банник (Київ)
15
(1946) 1. А.Банник (Київ)
16
(1947) 1. О.Сокольський (Львів)
17
(1948) 1. О.Сокольський (Львів)
18
(1949) 1. І.Липницький (Київ)
19
(1950) 1. Ю.Геллер (Одеса)
20
(1951) 1. А.Банник (Київ)
21
(1952) 1.
В.Зурахов (Київ)
22
(1953) 1. Я.Юхтман (Одеса)
23
(1954) 1. А.Хавін (Київ)
24
(1955) 1. А.Банник (Київ)
25
(1956) 1. І.Липницький (Київ)
26
(1957) 1–2. Ю.Геллер (Одеса),
С.Флор (Москва, поза конкурсом)
27
(1958) 1. Ю.Геллер (Одеса)
28
(1959) 1. Ю.Геллер (Одеса)
29
(1960) 1. Л.Штейн (Львів)
30
(1961) 1. Ю.Коц (Донецьк)
31
(1962) 1. Л.Штейн (Львів)
32
(1963) 1. Ю.Ніколаєвський (Київ)
33
(1064) 1. А.Банник (Київ)
34
(1965) 1. Р.Гольдштейн (Дніпропетровськ)
35
(1966) 1. Ю.Сахаров (Київ)
36
(1967) 1–2. В.Жидков (Запоріжжя), Ю.Ніколаєвський (Київ)
37
(1968) 1. Ю.Сахаров (Київ)
38
(1969) 1–2. Г.Кузьмин (Луганськ), В.Савон (Харків)
39
(1070) 1. В.Тукмаков (Одеса(
40
(1971) 1. Ю.Коц (Донецьк)
41
(1972) 1. Л.Альбурт (Одеса)
42
(1973) 1. Л.Альбурт (Одеса)
43
(1974) 1. Л.Альбурт (Одеса)
44
(1975) 1. О.Вайсман (Харків)
45
(1976) 1. М.Підгаєць (Одеса)
46
(1977) 1. Ю.Ніколаєвський (Київ)\
47
(1978) 1. К.Лернер (Одеса)
48
(1979) 1. В.Охотник (Ужгород)
49
(1980) 1. В.Маланюк (Севастополь)
50
(1981) 1. В.Маланюк (Севастополь)
51
(1982) 1. К.Лернер (Одеса)
52
(1983) 1–2. Д.Комаров (Київ), В.Невєров (Харків)
53
(1984) 1. М.Гуревич (Харків)
54
(1985) 1. В.Невєров (Харків)
55
(1986) 1. В.Маланюк (Севастополь)
56
(1987) 1. В.Москаленко (Одеса)
57
(1988) 1. В.Невєров (Харків)
58
(1989) 1. І.Новиков (Харків)
59
(1990) 1. М.Бродський (Харків)
60
(1991) 1. В.Голод (Львів)
61
(1992) 1. В.Боровиков (Дніпропетровськ)
62
(1993) 1. О.Грицак
63
(1994) 1. Ю.Круппа (Київ)
64
(1995) 1. С.Кривошея (Дніпропетровськ)
65
(1996) 1. М.Голубєв (Одеса)
66
(1997) 1. В.Баклан (Київ)
67
(1998) 1. Л.Михалець (Хмельницький)
68
(1999) 1. Г.Кузьмин (Луганськ)
69
(2000) 1. В.Роговський (Запоріжжя)
70
(2001) 1. О.Берелович (Харків)
71
(2002) 1. А.Коробов (Краматорськ)
72
(2003) 1. Є.Мірошниченко (Донецьк)
73
(2004) 1. А.Волокитін (Львів)
74
(2005) 1. О.Арещенко (Краматорськ)
75
(2006) 1. З.Єфименко (Краматорськ)
76
(2007) 1. В.Авескулов (Харків)
77
(2008) 1. Є.Мірошниченко (Донецьк)
78
(2009) 1. В.Якимов (Черкаси)
79
(2010) 1. С.Павлов (Київ) |
Загадкова плутанина
Ентузіасти, котрі приділяють увагу багаторічному літопису шахових
чемпіонатів України, давно вже звернули увагу на деякі, скажімо так,
недоречності в ньому.
Передусім, в усіх довоєнних спортивних, зокрема шахових виданнях
чемпіонат України 1940 року має 12-й номер. А наступний ЧУ-1944
чомусь не 13-й, а знову 12-й. Отака
черговість уже запанувала в усіх повоєнних виданнях, завершуючись
1958 роком, коли чемпіонат України мав номер 26. А наступного року –
вже 28. Отже,
чому було два дванадцятих ЧУ? І куди пропав 27-й?
Зміна статусу
Про
чимало деталей оцієї плутанини наш читач уже знає з публікацій в
“СГ” під назвою “Кому служив Богатирчук?”, надрукованих у
цьогорічних №№ 17 і 19 нашого видання (у тому числі – про участь у
ній, на жаль, автора цих рядків). Наразі ж – лише про головне.
Річ у
тім, що Кириллов і Раузер – переможці де-факто всеукраїнської
першості 1933 року, що проходила в тодішній столиці УРСР Харкові, не
були де-юре чемпіонами України!
Чому?
Було
проведено тоді відбіркові змагання до сьомого ЧУ. У фіналі до їхніх
переможців мали приєднатися персонально запрошені майстри спорту. Їх
тоді в УРСР було лише четверо – кияни Богатирчук і Раузер,
харків’янин Кириллов і Селезньов з м. Сталіно (так тоді називався
нинішній Донецьк).
Переможці цього фіналу мали отримати путівки на участь у всесоюзному
чемпіонаті (за винятком Богатирчука, який мав персональне право на
участь у ньому як бронзовий призер попереднього чемпіонату СРСР).
Але
всі четверо майстрів відмовилися грати в тому фіналі ЧУ-1933!
Мабуть, саме через це начальство змінило статус цього фіналу. В
журналі “Шахматы
в СССР” (1933 р.) його було названо так: “VІІ
Всеукраинский турнир (предварительная группа)”. Цей же часопис,
зазначивши, що це в Україні відбувся відбірковий турнір до
Всесоюзного чемпіонату, але без участі майстрів, наголосив: “Поэтому
Украине было предложено в спешном порядке провести четверной турнир
в составе мастеров Раузера, Кириллова, Селезнева
и победителя Всеукраинского отборочного турнира
Константинопольского. Занявший первое место в этом турнире получит
право участия во Всесоюзном”.
Отакий
турнір і провели тоді в столиці УРСР, підключивши до його складу ще
й чемпіона Харкова Григоренка. Якраз отам Кириллов і Раузер
розділили 1–2 місця. Відтак вони разом з Богатирчуком представили
Україну в чемпіонаті СРСР-1933. До речі, Константинопольському,
який у цьому “відбірковому турнірі” був третім, присвоїли звання
майстра спорту.
Здавалося, ці змагання в Харкові не можна назвати сьомим чемпіонатом
України (адже не було визначено чемпіона!). Але тодішнє начальство
вирішило інакше – наступний ЧУ 1936 року в Києві отримав номер 8.
Така
нумерація тривала по 1940 рік, коли ЧУ мав номер 12.
Та
перед наступним ЧУ (Київ, 1944) його провідні учасники (зокрема,
Константинопольський) запропонували присвоїти саме йому номер 12,
викресливши турнір-1933 з літопису чемпіонатів України, і відповідно
зменшити номери попередніх п’яти ЧМ. Так і зробили. Про це автору
цих рядків через багато років розповів сам Константинопольський.
Усі назад!
Нова
“революція” відбулася навесні 1959 року, коли тодішнє шахове
керівництво вирішило готувати буклет наступного 27-го ЧУ, вказавши в
ньому всіх попередніх переможців. Коли на цей список подивилося
тодішнє спортивне начальство України, то звернуло увагу на те, що
відстань між шостим ЧУ-1931 та наступним ЧУ-1936 дуже велика! І
поставило питання руба: то що – п’ять років не проводили чемпіонати?
Що ж скажуть читачі буклету: Україні тоді, виходить, було не до
шахів? Цього не можна допустити!
Отож і
було відновлено довоєнну нумерацію. А Кириллова та Раузера заочно
названо переможцями отого легендарного ЧУ. В такому вигляді літопис
ЧУ було оприлюднено, слідом за буклетом, у всесоюзних монографіях –
“Шахматный словарь” (1964) та “Шахматы: энциклопедический словарь”
(1990).
Отак і
донині...
Щось
оце знову виправляти? Чи є рація? В усякому разі, знати українським
шахістам про це варто.
Був також і "абсолютний чемпіон"
Між
іншим, деяка плутанина з нумерацією тривала й потім. Скажимо,
ЧУ-1984 мав правильний номер 53. До речі, це був останній ЧУ,
проведений у Києві! Та ось – блок матеріалів чемпіонату України 1990
року в Сімферополі. Його номер – чомусь не 59, як було треба, а лише
58... В чому річ? Щоправда, в подальшому все вже стало на свої
місця.
Ще
одне: 2000 року відбувався не лише черговий 69-й ЧУ в Севастополі, а
й перший «абсолютний чемпіонат України» в Орджонікідзе, що був
водночас зональним турніром першості світу, тому зібрав майже всіх
найсильніших (перемог Олександр Онищук, який нині в США). Чи буде
другий? |
